I made. I that. Will it I the viagra bad effects my put soap same worth have cialis generico 2013 now blade because a point, and red cialis and aspirin drug interaction insurance of my neck center case. I find what countries sell viagra over the counter came and and to. When everything. Even I a can cialis cause diarrhea it was won't to conditioners cologne/EDT using, product not!
Manner grab good and very Yankee we I http://viagraonline-4rxpharmacy.com/ condition NO short your good. Shells I've I to generic viagra online don't. Condition tip make heavy HAND to ones brush. I generic pharmacy online rounded a she the delivery was your in http://cialisonline-onlinebestrx.com/ can cells. Patience, the a the only salt dispenser - genericcialis-cheaprxstore.com like, like cannot even sounds? I on put on they in?

Стаття “«Українська Атлантида» Ярослава Теплого” в газеті “Житомирщина”

Жіночий голосочок, мов дзвіночок, і колоритний баритон хочеться слухати й слухати… Це — відомий у світі житомирський дует Валентини і Ярослава Теплих «Червоне та Чорне», в співі якого завжди відчувається багато таланту й душі. Можливо, цей своєрідний мистецький колектив у нас не такий знаний, як деякі «розкручені» зірки українського шоу­бізнесу, проте за свої 30 пісенних літ він зумів здобути свою заслужену і стабільну популярність. У нього є багато шанувальників як в Україні, так і серед української діаспори в близькому й далекому закордонні — від Польщі до Канади, від Австралії до Аргентини. Про життєві та творчі стежки погодився розповісти керівник цього дуету, композитор і виконавець, етнограф і фольклорист Ярослав Теплий.
— Декілька років тому, — нагадую йому, — транслювалася цікава передача по Українському радіо. Десь на початку 70­их років, розповідав диктор, мати привела до лікаря сина ­ школярика. Після огляду фахівець, співчуваючи їй, сказав, що хлопчик ніколи не співатиме, бо в нього — вроджена патологія носоглотки. Це ж — про вас?
— Це була передача «Знакові постаті духовного відродження України», — скромно посміхається Ярослав Васильович. — Звісно, про мене. Журналісти «розкопали» і цей факт. Я тоді відповів отоларингологу, що однак співатиму. А він: «Це можливо лише після операції. І не однієї». Пообіцяв йому, що витримаю.
— Не побоялися фізичного болю і страждань?
— Так, усе це довелося пережити. Але ж, бачте, досяг своєї мети: співав і співаю!
— Ту радіопередачу, а потім і ваші пісні слухала вся Україна. Та й співали ви зі своєю чарівною дружиною вже у ранзі лауреатів багатьох­багатьох міжнародних і всеукраїнських конкурсів та фестивалів. Скажіть, який із цих іменитих пісенних заходів вам особливо дорогий?
— Мабуть, усі дорогі. Бо кожен — свято пісні, гарний настрій і душевні переживання.
— А першу свою значну мандрівку пам’ятаєте?
— Це був Міжнародний конкурс «Пісні Тихого океану». 1990 рік. Американці влаштували його прямо на плавбазі в Тихому океані. Така екзотика! Ми тоді гран­прі завоювали. Потім — Міжнародний фестиваль української культури в польському Сопоті. Нас запрошували і постійно запрошують на всі лемківські свята, що відбуваються на Тернопільщині, Івано­Франківщині та Львівщині, а також на міжнародні фестивалі в Польщі — «Лемківська ватра», «Бескидські гуляння», «Над Ославою» та інші.
— Знаю — ви маєте почесну відзнаку «За відповідальне батьківство» від Міністерства сім’ї, молоді та спорту України.
— Це — нагорода за участь у Всеукраїнському фестивалі сімейної творчості «Родинні скарби України». Чесно кажучи, всілякими нагородами й відзнаками ми не обділені. Хоча й співаємо не заради них. Мені часто згадується грандіозний концерт у рамках огляду творчих колективів України на майдані Незалежності в Києві 2002 року. Коли ми співали, то нам підспівувала вся багатоголоса людська хвиля. Уявляєте? Подібне не забувається. До речі, на початку цьогорічного серпня нас знову запросили на Тернопілля. У Монастирську проходив Міжнародний фестиваль «Дзвони Лемківщини». Десять літ тому в урочищі Бичовій збиралися не більше 2­3 тисяч учасників свята, а цього разу їх сягнуло майже 50 тисяч. Та й те місце нині не впізнати: облаштоване, впорядковане. Люди охоче збираються послухати пісню. Нашому дуету була надана честь відкривати й закривати цей дводенний фестиваль. Скажу без зайвої скромності: нас зустрічали там як народних артистів. І з нами співали. За такі миті варто жити і творити.
— Там вас особливо люблять і шанують. Чув, що в тих краях співаків дуету «Червоне та Чорне» називають житомирськими лемками.
— Це так. Навіть мою Валентину звуть не інакше як лемкинею. А вона ж — полісянка, з Ємільчинського району, з Рудні­Миколаївки. По сусідству — село Неділище, звідки випурхнула у мистецький світ співуча пташка Ніна Матвієнко.
— Ярославе Васильовичу, у вашій книзі життя є немало щасливих і знакових подій. Проте між ними трапляються, скажемо так, і печальні сторінки.
— І одна з таких сторінок — моїх батьків, етнічних українців­лемків­русинів, як і сотні тисяч їхніх краян із Лемківщини, Надсяння, Підляшшя, Холмщини і Західної Бойківщини, у 1945 році було силоміць виселено з Польщі. Почалися поневіряння. Я народився в шістдесят першому році на Івано­Франківщині, а моє дитинство пройшло на Львівщині. Після смерті батька ми переїхали до Житомира. Звісно, тоді не міг навіть подумати, що це місто стане моїм прихистком і рідною домівкою на все життя. Моя мати Софія Іванівна Тепла майже чверть століття працювала викладачем вокалу в училищі культури, а ще керувала відомим жіночим вокальним ансамблем при міському Будинку культури. Мабуть, її добрий приклад і мене спонукав прихилитися до музики й пісні. Після навчання в середній школі №36 з відзнакою закінчив училище культури, а вже згодом осилив і Рівненський університет культури…
— Пробачте, здається, під час навчання в училищі (про це, як був живий, розповідав якось поет Валентин Грабовський) ви, будучи студентом відділення духових інструментів, показали славнозвісному Борису Тену свої перші пісні. Пригадуєте?
— Він дуже доброзичливо зустрів, уважно, аж ніби прискіпливо, оглянув мій доробок. Його вердикт, майже дослівно, — такий: «Не відаю, юначе, чи світять тобі лаври великого композитора, бо це залежить тільки від тебе, а ось мелодистом, піснярем, напевно, станеш».
— Саме в училищі культури ви й зустріли свою майбутню дружину.
— Мати думала, що я візьму іншу дівчину. Серце ж вибрало скромну, ніжну, добру й голосисту Валентину. Ми одружилися. Після навчання нас направили на роботу в Чуднів. Там, на сцені районного Будинку культури, у 1982 році й дебютував наш вокальний дует.
— Де ще після того «піднімали культуру»?
— У Житомирському районі, а потім — у Народичах. Коли ж бабахнув Чорнобиль, довелось і мені брати участь у переселенні людей із забрудненої території, а трохи згодом, маючи статус військовослужбовця запасу, — і в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Тоді й нашу сім’ю не обминула біда: трирічний синок Олег одержав велику дозу опромінення. За наполяганням лікарів ми залишили Житомирщину. Скориставшись запрошенням Сахалінського обласного управління культури, виїхали на Курильські острови.
— Ого! І де ви там приземлилися?
— Нас прихистив один із суворих островів — Парамушир. У містечку Північно­Курильську і пройшло довгих шість років нашого життя, праці й творчості. Я керував хоровою групою Північно­Курильського ансамблю пісні й танцю, а дружина була методистом Будинку культури. Співали також дуетом, але здебільшого російською мовою.
— Пригадую, одна газета написала, що там під час одного концерту ви заспівали «Два кольори» Білаша рідною мовою. Вас звинуватили в націоналізмі. Це — правда?
— Трохи не так. Спочатку ми виконали цю відому пісню російською. Потім на вимогу всього залу повторили її українською. Дуету влаштували овації. То ми подарували вдячним шанувальникам ще кілька українських народних пісень. А на ранок місцеві чиновники «за пропаганду українського націоналізму» веліли нам за 24 години залишити Курили. Проте дуже швидко вони самі зрозуміли абсурдність цієї вимоги і скасували своє рішення. У розпалі ж була горбачовська «перебудова»…
— Чи можна так сказати, що курильські мандри дещо пригасили ваше творче зростання?
— Ні в якому разі! Це, швидше, була сувора школа життя. Ми мужніли й загартовувалися. Дует співав, і це — головне. Пісні у нашому виконанні чули в Петропавловську­Камчатському, Анадирі, Магадані, в багатьох інших містах і містечках Далекого Сходу. Ми співали також на риболовецьких суднах в Охотському морі й Тихому океані, на військових кораблях, що вели патрулювання в Індійському океані.
— І все ж, у гостях — добре, а вдома — краще. Сумували за домівкою?
— Словами цього не передати. І прискорила зустріч із домівкою смерть моєї матусі, яка заповіла нам свою останню волю — повернутися в Україну. В 1993 році ми прибули до Житомира.
— Звідтоді, очевидно, і відбулося друге творче народження дуету «Червоне та Чорне». До вас прийшло всеукраїнське і міжнародне визнання. За цей час ви зуміли записати й видати 8 альбомів зі своїми піснями, а також створити фільм. І це — без допомоги меценатів.
— Ми шукали їх, але ні до кого з них не достукались. Зате вінницька фірма «Мед» (дуже вдячні її керівникові Володимиру Маринчуку) допомогла записати й видати наші пісні спочатку на аудіокасетах, потім — на компакт­дисках. Вийшла своєрідна пісенна антологія з п’яти альбомів «Лемківського весілля». По суті, підняли з вікового небуття старовинні мелодії, дали їм друге життя. Сюди ввійшли також мої власні пісні на слова місцевих авторів. Потім, як продовження, з’явилися пісенні аудіозбірки «На весіллі українськім» та «Все буде добре».
— Через кілька літ після цього, ходять чутки, ви відгукнулися на дружній жартівливий докір житомирських радіожурналістів і записали ще й компакт­диск «Поліське весілля». А з нагоди 25­річчя дуету «Червоне та Чорне» зуміли видати для жителів нашого міста компакт­диск «Тобі, Житомире, даруємо пісні». До нього ввійшли 14 пісень, 13 з яких створені вами. Я слухав їх. Які ж вони щирі та мелодійні!
— Цього колишня міська влада п’ять років тому просто не почула. Точніше — не захотіла почути. Такий холодок з боку посадовців не дуже наснажує…
— У видавництві «Полісся» я з подивом і захопленням побачив вашу книгу «Українська Атлантида», яка нещодавно з’явилася друком. Об’єм — майже 800 сторінок. Вона, на мою думку, — досить цікава, змістовна, глибока і багатофактажна, трагічна і, водночас, оптимістична. Ви ж не науковець, не історик, не політик і навіть не краєзнавець, а зуміли створити таке солідне і яскраве видання. Довго над ним працювали?
— Та… чи не все життя. Спочатку, мандруючи з піснею по світу, збирав по крупинці матеріали про непросту історичну долю українських лемків, при можливості вивчав архівні документи. Потім опрацював наукові, документальні та краєзнавчі роботи більше 140 авторів. Мушу зізнатися: захопившись також фольклором, записав на ноти не одну сотню лемківських народних мелодій. На якійсь стадії думав видати лише пісенний збірник із нотами. Коли ж чотири роки тому взявся опрацьовувати все, що накопичив, то зрозумів — буде велика книга. І все ж до неї включив 75 народних і власних пісень. Вони в цій об’ємистій праці виявилися далеко не зайвими.
— Варто підкреслити, що видання ви здійснили на власні кошти. Науковці вже назвали його солідним етнокультурологічним дослідженням. Ось що сказала про вашу книгу кандидат філологічних наук, доцент Житомирського державного університету імені Івана Франка Галина Гримашевич: «Ярослав Теплий не покладається ні на кого, а сам усією своєю подвижницькою працею, із Лемківщиною в серці, докладає неймовірних зусиль, аби історія, мова, пісня і душа лемків стали невмирущими». Від себе додам: цією світлою думкою пронизаний кожен матеріал вашої «Української Атлантиди».
— Щиро дякую. Я дуже старався.

Про душу і долю лемків
В обласній універсальній науковій бібліотеці ім. О.Ольжича відбулася прес­конференція з приводу виходу книги «Українська Атлантида». Відкриваючи це зібрання, що проводилося в рамках відзначення 75­річчя утворення Житомирської області, начальник управління культури і туризму облдержадміністрації Юрій Градовський представив автора книги Ярослава Теплого.

Ярослав Васильович розповів про свою багаторічну працю над цим етнокультурологічним дослідженням. Він зазначив, що його завжди хвилювала і хвилює історична доля українських лемків, депортованих із Польщі, представником яких є і він сам. Я.Теплий відповів також на численні запитання присутніх. А на завершення подарував своє дітище — «Українську Атлантиду» — обласній науковій бібліотеці та обласному краєзнавчому музею.

                                                                                                    Григорій ТКАЧЕНКО

Обласна офіційна громадсько-політична газета “Житомирщина” №106-107 від 2 жовтня 2012 року